Імена видатних людей у вулицях Львова (П. Війтовича - М. Врубеля)

    Эту статью могут комментировать только участники сообщества.
    Вы можете вступить в сообщество одним кликом по кнопке справа.
    Сергей Громов написал
    5 оценок, 1932 просмотра Обсудить (7)

    ВІЙТОВИЧА П.- 1991 (поч.: вул. О. Невського, 14 - вул. Шептицьких)
    ЧЕРВОНОФЛОТСЬКА - 1946, ДОМСА - липень 1944, ФРАУЕНШТРАССЕ - 1942*, ДОМСА - 1895

     

    Петро Війтович (1862, Перемишль - 1936) – видатний львівський скульптор. Навчався у майстерні відомого скульптора Марконі. Згодом – в Академії мистецтв у Відні.
    Створив низку скульптур, які прикрашають фасади Львівської Опери, Промислового музею (кол. музею В. Леніна), костелу Ельжбети, залізничного вокзалу у Львові та нинішнього технікуму залізничного транспорту.

    ***

    ВІЛЬДЕ І.(поч.: вул. П. Ніщинського, 5)
    МАРАТА - 1946, ПТАШНИКА - грудень 1945, РОМЕНСЬКА - жовтень 1945, ПТАШЬНІКА - 1934

     

      Ірина Вільде (Полотнюк Дарина) (1907, Чернівці - 1982) – українська письменниця, громадсько-культурна діячка, публіцист, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка. Народилася у сім’ї українського письменника та народного вчителя Дмитра Макогона.
    Закінчила філологічний факультет Львівського університету. Літературну діяльність розпочала у 1930 році в часописах «Жіноча доля», «Нова хата», «Діло», «Новий час», «Назустріч». Перші ж книжки – повість «Метелики на шпильках» і збірка новел «Химерне серце» вийшли друком у 1935 році й одразу здобули премію Товариства українських літераторів і журналістів ім. І. Франка.
    Багато років очолювала Львівську обласну організацію Спілки письменників України.
    Авторка трилогії «Сестри Річинські” про життя західноукраїнської інтелігенції, збірок «Повісті і оповідання» (1949), «Троянди і терня» (1961), статей і нарисів. Деякі твори І. Вільде перекладені європейськими мовами.
    Ірина Вільде особливо опікувалася молодими митцями. Зі щирою теплотою згадує про неї відомий львівський поет Микола Петренко: «Щось подібне до салону утверджувала більш як сорок років тому наша незабутня нанашка Ірина Вільде, на Кривоноса, 33 ...
    Запам’яталося кредо Дарини Дмитрівни, яке вона прищеплювала кожному з нас: не забувати при зустрічі з приятелями, чи й просто знайомими сказати щось добре, приміром, похвалити новий вірш...»
    Похована Ірина Вільде у Львові на Личаківському цвинтарі.

    ***

    ВІТВЕРА Г.- 1991 (поч.: вул. Личаківська, 16 - вул. Пекарська)
    ШАПОШНІКОВА - 1946, СКШИНЬСЬКОГО - грудень 1945, ГОЛУБЄВА - жовтень 1945, СКШИНЬСЬКОГО - 1871, ГЛИНЯНСЬКА ВИЩА - 1863*

     

    Гартман Вітвер (р. н. невід. - 1827) – скульптор, вихованець Віденської академії образотворчих мистецтв, представник класицизму в скульптурі. Оселився у Львові наприкінці 80-х років ХVІІІ ст.
    Скульптури Нептуна, Адоніса, Амфітрити й Діани його роботи прикрашають фонтани на площі Ринок.
    Г. Вітвер виконав щонайменше 8 надгробків на Личаківському цвинтарі у Львові.

    ***

    ВІТОВСЬКОГО Д.- 1991 (поч.: вул. І. Франка, 74 - вул. М. Коперніка)
    ДЗЕРЖИНСЬКОГО - грудень 1944, ПЕЛЧИНСЬКА - липень 1944, ГЕРБЕРТШТРАССЕ - листопад 1941, ПЕЛЧИНСЬКА - 1871, ДОРОГА ДО ПЕЛЧИНСЬКОГО СТАВУ - 1864*, ПЛИВАЛЬНІ - 1863*

     

      Дмитро Вітовський (1887, с. Медуха Івано-Франківської обл. - 1919) – український військовий і громадський діяч, журналіст, редактор, організатор шкільництва.
    На початку Першої світової війни – сотник Українських Січових Стрільців, голова Військового Комітету, створеного у Львові наприкінці вересня 1918 року з метою організації взяття влади в Галичині. Розробив план роззброєння австрійського гарнізону, активний учасник подій 1 листопада 1918 року у Львові. Напередодні, 30 жовтня Д. Вітовський був призначений командувачем Українських Збройних Сил, згодом – державним секретарем військових справ ЗУНР.
    У травні 1919 року полковник Д. Вітовський – у складі делегації ЗУНР на мирну конференцію в Парижі. Під час повернення делегації 4 серпня у літаку, в якому летіли члени делегації, несподівано стався вибух. Усі пасажири та екіпаж загинули.
    Поховано Д. Вітовського в Берліні на цвинтарі Гугенотів.

     ***

    ВОВКА Ф.(поч.: вул. Богданівська, 30)

    ВОВКА І. - 1962, СПАДИСТА***

     

      Федір Вовк (1847, с. Крячківці Полтавської обл. - 1918) – видатний український антрополог, етнограф, археолог і публіцист, учень В. Антоновича, професор Київського університету з 1917 року.
    В 1904-06 роках Ф. Вовк організував експедиції на Закарпаття, Буковину та Галичину.
    В 1916 році побачили світ наукові праці Ф. Вовка «Антропологічні особливості українського народу», «Шлюбний ритуал та обряди в Україні», «Етнографічні особливості українського народу». В останній праці вчений уперше науково описав народний побут українців, довів їхню самобутність і відмінність від решти слов’янських народів. Чимало уваги приділено описанню народного одягу (бл. 100 ілюстрацій).
    У радянські часи вивчати антропологічний склад українського народу та проводити етнографічні розвідки було небезпечно з огляду на звинувачення в українському буржуазному націоналізмі. Тому згадані твори вченого отримали оцінку радянської науки як праці буржуазно-націоналістичного спрямування.
    Ф. Вовк мав в українських і зарубіжних наукових журналах низку літературознавчих, фольклорно-етнографічних, археологічних та етнографічних публікацій.
    Після Федора Вовка антропологічна наука в Україні тривалий час перебувала в занепаді. Лише в 1955 році її відродив Василь Дяченко (1924-1996) – син загиблого в сталінських таборах видатного українського архітектора Дмитра Дяченка.
    Роботу молодого антрополога підтримав академік М. Рильський, що посідав у той час посаду директора Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. В. Дяченко очолив постійно діючу Українську антропологічну експедицію. За декілька років її роботи було зібрано багатий матеріал, що став основою кандидатської дисертації В. Дяченка. В 1965 році він був викладений у його монографії «Антропологічний склад українського народу» (К., Наукова думка, 1965). Учений, не ставлячи перед собою цієї мети, підсвідомо підтвердив тезу Ф. Вовка про відносну антропологічну однорідність українського народу.

    ***

    ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО - 1991 (поч.: вул. Стрийська, 102 - вул. Кульпарківська)
    АРТЕМА - 1946, ЗАКЛАДОВА - 1933, ДОРОГА ДО ЛІКАРНІ В КУЛЬПАРКОВІ - 1932*

     

      Володимир (після хрещення – Василій) Святославович (Великий) (р. нар. невід. - 1015) – великий князь київський – син князя Святослава Ігоревича. Уперше Володимир згадується в літопису Нестора під 970 р., коли Святослав послав його на князювання до Новгорода. Перемігши за допомогою варягів і новгородської дружини в міжусобицях, які спалахнули після смерті Святослава, Володимир у 980 (978?) році посів київський престол.
    За його князювання (980-1015) було завершено об’єднання східнослов’янських земель у складі Київської Русі – від Закарпаття до Волги та від Новгорода до Чорного моря.  Територія її, вважають історики, остаточно сформувалася саме при Володимирі. Розвивав політичні, економічні та культурні зв’язки з Візантією.
    Обставини того часу вимагали зміцнення князівської влади. Одним із шляхів досягнення цього було введення єдиної державної релігії як засобу впливу на свідомість люду. Спроба Володимира реформувати язичництво зазнала невдачі.
    Згідно з літописом, на восьмий рік правління Володимира стало відомо про його намір змінити віру. Першими до нього прийшли волго-камські болгари, що сповідували іслам, і стали пропонувати прийняти їхню релігію. В мусульманстві Володимирові не сподобалися звичай обрізання, заборона пити вино та їсти свинину. Слідом за болгарами прибули посланці від Папи римського, але й вони також не змогли навернути князя у свою віру. Літописець розповідає, що Володимирові начебто не сподобався католицький піст і він відмовив послам папи.
    Не мали у Володимира успіху й іудеї. Щодо них князь висловився в тім дусі, що «якби Бог любив вас і вашу віру, то не розсіяв би вас по різних землях».
    Нарешті, прийшов до Володимира грецький віроучитель і розповів князеві історію Старого й Нового завіту аж до дня Страшного суду. Вислухавши грецького проповідника, Володимир щедро нагородив його та відпустив, як сказано в літопису, з честю великою.
    Наступного року Володимир відправив посольство спершу до болгар, потім до Рима і в Константинополь. Найбільше враження на послів справили пишність і багатство візантійського церковного обряду. На підставі власних вражень і звітів посольства Володимир зробив вибір на його користь. Спершу хрещення прийняв він сам, потім його дружина й лише в 988-989 роках відбулася поступова християнізація Русі.

    ***

    ВОЛОШИНА А.- 1991 (поч.: вул. М. Лермонтова, 1 - просп. Т. Шевченка)
    ДЕСНЯКА - 1946, КОРАЛЬНИЦЬКА - липень 1944, КОРАЛЛЕНШТРАССЕ - листопад 1941, КОРАЛЬНІЦКА - 1871, ЖЕПІНСЬКОГО - 1863*

     

      Августин Волошин (1874, с. Келечин Закарпатської обл. - 1945) – український закарпатський громадський діяч, греко-католицький священик, педагог, журналіст, видавець, президент Карпатської України.
    Навчався в Ужгородському теологічному ліцеї, у Високій педагогічній школі в Будапешті. В 1897 році був висвячений на священика, з 1900 року був професором греко-католицької учительської семінарії в Ужгороді, а з 1917 року до жовтня 1938 року – її директором. А. Волошин – організатор Руської народної ради (1918-20), один із засновників товариства «Просвіта» на Закарпатті (1920). Волошин – автор низки праць: «Мала біблія», «Азбука», «Читанка», «Логіка» та ін.
    Чи не найголовнішу роль відіграв А. Волошин в організації державного створення Карпатської України (1938-1939). Спершу він був призначений прем’єром її автономного уряду, а 15 березня 1939 року в Хусті на Карпато-українському Сеймі А. Волошина було обрано президентом Карпатської України. Після окупації Закарпаття угорськими військами у березні 1939 року він був змушений з частиною уряду емігрувати до Праги.
    У Празі А. Волошин продовжував займатися науковою та педагогічною діяльністю, став завідувачем кафедри Українського Вільного Університету, а на початку 1945 року – його ректором. Проте, після вступу радянських військ до Праги у травні 1945 року був заарештований агентами НКВС, вивезений до Москви і 17 липня 1945 року раптово помер у Лефортовській в’язниці.
    У період 1900-1945 років Августином Волошиним опубліковано численні статті на педагогічні, релігійні та наукові теми, укладено велику кількість підручників для шкіл.

    ***

    ВОЛОЩАКА А. (поч.: вул. Д. Вітовського, 1 - вул. Зарицьких)
    ОБОЗНА - 1946, ОБОЗОВА - липень 1944, ЛЯГЕРШТРАССЕ - листопад 1941, ОБОЗОВА - 1901

     

      Андрій Волощак (1890, с. Мшанець Львівської обл. - 1973) – український поет.
    Перша збірка поезій – «У тьмі горю» (1934), автор книг «Поезії» (1941), «Серцем бачу» (1947) та ін.
    Похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

    ***

    ВОРОБКЕВИЧА С.(поч.: вул. Круп’ярська, 8)
    МОЛОДОЇ ГВАРДІЇ - 1946, ОРЛЯТ - грудень 1945, МОЛОДІЖНА - жовтень 1945, ОРЛЬОНТ - 1933, КРУП’ЯРСЬКА (част.) - 1904*

     

      Сидір Воробкевич (літературний псевдонім - Данило Млака) (1836, Чернівці - 1903) – львівський композитор і письменник-романтик, закладав основи розвитку церковної музики.
    Автор літературних творів про історичне минуле українського народу, життя селян. Писав драми, музику до власних творів, хори на слова Т. Шевченка.

    ***

    ВОРОНОГО М.(поч.: пл. А. Міцкевича, 1)
    ТІМІРЯЗЄВА - 1950, СЕНКЕВИЧА - липень 1944, ДІХТЕРШТРАССЕ - листопад 1941, СЄНКЄВІЧА - 1903, КРУТА - 1871, ГОФМАНСЬКА - 1816*

     

      Микола Вороний (1871, Катеринославщина - 1940) – український поет, перекладач, журналіст, театрознавець.
    Вищу освіту здобував у Віденському та Львівському університетах. Працював коректором і бібліотекарем в НТШ. У 1903 році випустив в Одесі альманах «З-над хмар і долин», де надрукував твори І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, М. Старицького та інших українських письменників.
    У 1920-1926 роках жив в еміграції у Варшаві, потім переїхав до Львова, де працював директором та одночасно викладав в українській драматичній школі. Згодом повернувся в радянську Україну, продовжив літературну й педагогічну діяльність, проте в 1934 році його спіткала доля багатьох представників української інтелігенції – М. Вороний як «білоемігрант» і «націоналіст» був репресований.

    ***

    ВРУБЕЛЯ М.

    КОШИКА - 1938

      Михайло Врубель (1856, Омськ, Росія - 1910) – видатний російський художник, академік Петербурзької Академії мистецтв. Найвідоміші твори: «Демон» (1890), «Пан» (1899), «Царівна-лебідь» (1900). Автор низки скульптур з кераміки.
    У 1884 році М. Врубель брав участь у розписі Кирилівської церкви в Києві. 

    Комментировать

    осталось 1185 символов
    пользователи оставили 7 комментариев , вы можете свернуть их
    Юрий Кононенко # написал комментарий 19 июня 2013, 19:31
    Ну хоть один тупик во Львове назван в честь выдающегося деятеля компартии ?
    :-))
    Сергей Громов # ответил на комментарий Юрий Кононенко 19 июня 2013, 19:47
    Вынужден разочаровать...
    Юрий Кононенко # ответил на комментарий Сергей Громов 19 июня 2013, 20:42
    А я так надеялся ...
    1 Кыцык # ответил на комментарий Сергей Громов 25 июня 2013, 20:26
    А Львов-Арену именем "шапкосрывателя" не назвали?
    Сергей Громов # ответил на комментарий 1 Кыцык 25 июня 2013, 21:46
    Это же Львов! Цэ нэможлыво...
    1 Кыцык # ответил на комментарий Сергей Громов 26 июня 2013, 00:37
    Це таки тішить!
    • Регистрация
    • Вход
    Ваш комментарий сохранен, но пока скрыт.
    Войдите или зарегистрируйтесь для того, чтобы Ваш комментарий стал видимым для всех.
    Код с картинки
    Я согласен
    Код с картинки
      Забыли пароль?
    ×

    Напоминание пароля

    Хотите зарегистрироваться?
    За сутки посетители оставили 1029 записей в блогах и 10890 комментариев.
    Зарегистрировалось 78 новых макспаркеров. Теперь нас 4998312.