Імена видатних людей у вулицях Львова (П. Дорошенка - В. Єрошенка)

    Эту статью могут комментировать только участники сообщества.
    Вы можете вступить в сообщество одним кликом по кнопке справа.
    Сергей Громов написал
    6 оценок, 1926 просмотров Обсудить (0)

    ДОРОШЕНКА П. (поч.: просп. Свободи, 9)
    ЖОВТНЕВА - грудень 1944, СИКСТУСЬКА - липень 1944, СИКСТУСШТРАССЕ - листопад 1941, СИКСТУСЬКА - жовтень 1941, ЖОВТНЕВА - грудень 1940, ОБРОНИ ЛЬВОВА (част. між вул. С. Бандери та вул. Ю. Словацького) - 1938, СИКСТУСЬКА - 1688*, СИКСТОВА ДОРОГА - 1569*

     

      Петро Дорошенко (1627-1698) – гетьман Правобережної України (1665-76), прихильник відродження козацтва в часи Руїни. Походив Дорошенко зі старого козацького роду, військову службу розпочав у часи гетьманства Богдана Хмельницького.
    Дорошенко прагнув об’єднати українців по обидва береги Дніпра, ставив собі за мету злиття Право- та Лівобережної України в єдину державу, що здійснив у 1668 році, оголосивши себе гетьманом усієї України. У цей час він зробив важливий крок у державотворенні – створив постійне військо чисельністю 20 тисяч, основу якого склали наймані вояки, переважно, з українського населення і, частково, із молдаван, сербів та інших національностей. Дбаючи про створене військо, піклуючись про його добробут, Дорошенко домігся любові та відданості собі. Це застерегло його від різноманітних підступів козацької старшини, яка нерідко підпадала під чужі впливи.
    У зовнішній політиці найважливішим кроком Дорошенка стало здійснення давнього плану Богдана Хмельницького – укладення союзу (1667) з турецьким султаном, щоб протистояти Москві та Польщі.
    Після оголошення Туреччиною війни Польщі у 1672 році Дорошенко разом із турецьким військом вирушив у похід на Поділля та Галичину й проголосив самостійну державу під протекторатом султана. Але невдовзі на Дорошенка чекало розчарування – султан почав вимагати роззброєння народу, зруйнування фортифікаційних споруд, та й, зрештою, сплати данини. Турки почали грабувати населення, руйнувати церкви або перетворювати їх на мечеті, вивозити до Туреччини дітей. Невдоволення народу зростало, авторитет гетьмана падав.
    У 1676 році Дорошенко зрікся гетьманства на користь гетьмана Лівобережжя Івана Самойловича й переселився до Росії. За наказом російського царя Дорошенкові було подароване с. Ярополче Волоколамського повіту під Москвою, де він провів решту життя.

    ***

    ДРАГАНА М. – утворилася при забудові Сихівського масиву (поч.: просп. Червоної Калини)

     

      Михайло Драган (1899, с. Тустановичі, Львівської обл. - 1952) – український мистецтвознавець, дослідник народної дерев`яної архітектури та різьбярства, доктор мистецтвознавства.
    Закінчив Українську гімназію у Перемишлі та факультет мистецтвознавства Львівського університету.
    1924 року М. Драган відвідував лекції рисунку в Мистецькій школі О. Новаківського.
    М. Драган обійшов пішки майже всю Галичину, зібрав унікальну колекцію фотографій і замальовок. Наслідком його подорожей стали праці «Українська дерев`яна різьба ХVІ-ХVІІІ ст.» та «Українські дерев`яні церкви».
    Багато років М. Драган працював у Львівському музеї українського мистецтва.

    ***

    ДРАГОМАНОВА М. - 1946 (поч.: вул. М. Грушевського, 2 - вул. М. Коцюбинського)
    МОХНАЦЬКОГО - липень 1944, БЛЮМЕНШТРАССЕ - листопад 1941, МОХНАЦЬКОГО - 1895, ҐАРНЦАРСЬКА - 1871, ҐАРНЦАРСЬКА ВИЩА - кінець ХVІІІ ст., ГОНЧАРСЬКА - ХV ст.

     

      Михайло Драгоманов (1841, Гадяч - 1895) (псевдоніми: Українець, М. Галицький) – дядько Лесі Українки, брат Олени Пчілки, український історик, фольклорист, етнограф, публіцист, громадський діяч, автор багатьох досліджень з фольклору та літератури. Разом із В. Антоновичем видав два томи «Історичних пісень українського народу».
    В основі його політичних і державних поглядів була автономно-федералістична концепція. М. Драгоманов писав: «Мої прагнення полягають у бажанні політичної реформи всієї Росії на началах свободи і децентралізації». На його думку, «державна централізація несе багато зла і мусить уступити колись своє місце другим, кращим формам громадського строю».
    М. Драгоманов продовжив традиції Кирило-Мефодіївського товариства. Це знайшло відображення у програмі «Громади» (1880р.), яку, крім нього підписали С. Подолинський і М. Павлик.
    Важливе значення мав вибір методу боротьби із самодержавством і шляхів переходу до нового ладу. У деяких випадках М. Драгоманов виступав за революційний шлях, уважаючи, що «вивести Росію на нову дорогу може лише відкритий напад на її політичний лад, напад мовою і дією з боку правильно організованих політичних товариств, складених з людей громадських та військових по всіх її областях, серед усіх її народів».
    Але допускав він і іншу думку – ідею еволюційного поступу суспільства, яка йому більше імпонувала. Драгоманов уважав, що здійснення соціалістичного ідеалу «можливе тільки у певній поступовості та при високому розвитку мас, а тому і досяжне більше за допомогою розумової пропаганди, чим кривавих повстань».
    За свої політичні погляди М. Драгоманов був переслідуваний царським урядом. І в 1875 році був змушений емігрувати, довгий час жити й працювати за кордоном.
    Разом із М. Павликом та С. Подолинським видавав у Женеві перший український політичний часопис «Громада», в якому друкувалися заборонені царським режимом твори Т. Шевченка, П. Мирного та інших українських діячів. «Громада» друкувалася в заснованій М. Драгомановим у Женеві безцензурній друкарні, що працювала в 1878-82 роках.
    З 1889 року М. Драгоманов став професором кафедри загальної історії Софійського університету.
    Разом з І. Франком, М. Павликом та іншими громадськими діячами Драгоманов став одним з ініціаторів створення у 1890 році Русько-української радикальної партії.

    ***

    ДРАЙ-ХМАРИ М. - 1991 (поч.: вул. М. Зерова, 26)
    УРИЦЬКОГО БІЧНА - 1950, ЖЕРОМСЬКОГО БІЧНА - 1933

     

      Михайло Драй-Хмара (1889, с. Малі Канівці Полтавської обл. - 1939) – український поет із групи неокласиків, літературознавець, перекладач, професор Київського університету.
    Закінчив колегію Павла Галагана, згодом – історико-філологічний факультет Київського Університету св. Володимира, після закінчення якого працював у бібліотеках та архівах Європи. Нерідко бував у Львові.
    У 1915-17 роках М. Драй-Хмара викладав у Петербурзькому університеті. 1918 року організував кафедру слов’янознавства в Українському Кам’янець-Подільському університеті. З 1923 року – завідувач кафедри українознавства в Київському медичному інституті. На початку 30-х років посідав посади професора слов’янського відділу Українського інституту лінгвістичної освіти, завідувача кафедри загального мовознавства в Поліському педагогічному інституті, завідувача кафедри українознавства в Сільськогосподарському інституті.
    Поетичну діяльність Драй-Хмара розпочав у 1910 році. Українською мовою почав писати вірші з 1919 року.
    Перу М. Драй-Хмари належать переклади карело-фінського епосу «Калевала», «Божественної комедії» Данте. Рукопис останньої було конфісковано при арешті під час масових репресій проти української творчої інтелігенції, що почалися з ліквідацією сталінським режимом національно-культурного відродження України.
    Уперше М. Драй-Хмара був заарештований у лютому 1933 року. При цьому був позбавлений усіх наукових посад, а його твори вилучені з усіх бібліотек. Після тримісячного ув’язнення Драй-Хмара був звільнений, проте на попередніх посадах його не поновили, а спроби знайти роботу не мали успіху – усюди він отримував відмову.
    4 вересня 1935 року М. Драй-Хмару заарештовують удруге й за звинуваченням у приналежності до «націоналістичної терористичної групи» професора М. Зерова засуджують до 10 років таборів, з яких ніхто з «терористів» не повернувся.

    ***

    ДРОГОБИЧА Ю. (поч.: вул. Т. Костюшка, 3)
    СЕЛЬРОБІВСЬКА - 1963, КОСТЮШКА БІЧНА - 1950, БРУСИЛОВА - 1946, СВ. МІХАЛА - липень 1944, МІХАЕЛЬШТРАССЕ - 1942, СВ. МІХАЛА - 1885, МИДЛЯРСЬКА - 1871, ФРЕСНЕЛЯ БІЧНА (або СЛІПА)***, ЗАҐҐАСЕ - 1848

     

      Юрій Дрогобич (спр. прізвище - Котермак) (бл. 1450 - 1494) – астроном, перший із відомих докторів медицини, доктор філософії, поет, перший вітчизняний автор друкованої книги «Iudicium prognosticon» («Прогностична оцінка 1483 року») (латиною, Рим, 1483). На її сторінках уперше в друкованому виданні з’являються згадки про Львів, Дрогобич, Кафу (нинішню Керч), Вільно.
    Ю. Дрогобич був професором Краківського та Болонського (в 1481-82 роках – ректором останнього) університетів. У Краківському університеті його лекції слухав Миколай Копернік. Працюючи в Кракові, нерідко відвідував Львів, Дрогобич, Зимну Воду, що під Львовом.
    Рукописи наукових праць Ю. Дрогобича зберігаються в Мюнхені, Мілані та Парижі.

    ***

    ДУХНОВИЧА О. - 1991 (поч.: вул. Кривчицька дорога, 74)
    АТЕЇСТІВ - 1962

     

      Олександр Духнович (1803, с. Тополь, Словаччина - 1865) – видатний закарпатський культурно-освітній і громадсько-політичний діяч, греко-католицький священик, письменник, мовознавець, етнограф, історик і педагог. Закінчив Ужгородську духовну семінарію, кілька років був священиком Мукачівської єпархії, згодом – в Ужгороді. У 1844 році переїхав до Пряшева, де провів решту життя. Був депутатом крайового сейму в Братиславі.
    Упродовж багатьох років О. Духнович активно займався культурно-просвітницькою, літературною та педагогічною діяльністю. Укладав і видавав шкільні підручники.
    До творчої спадщини О. Духновича належать п`єси «Добродітель превишаєт богатство» (1850), «Головний тарабарщик» (1863), повість «Милен та Любиця» (1851), байка «Басня противо стыдящихся своєй народности» (1866), низка поетичних творів.
    Вірші Духновича «Подкарпатськії Русини, оставте глибокій сон» та «Я русин быв, єсмь и буду...» в 1919-1938 роках були офіційними гімнами закарпатських українців.
    Серед історичних досліджень О. Духновича посідають важливе місце «Істинная історія Карпато-Россов», «Історія Пряшівської єпархії», «Краткая исторія угорских русинов».

    ***

    ДУЧИМІНСЬКОЇ О. (поч.: вул. Озерна, 20)
    ПОЛЯРНА - 1957

     

      Ольга-Олександра Дучимінська (1883, Миколаїв Львівської обл. - 1988) – українська письменниця, поетеса, мистецтвознавець, фольклорист, етнограф.
    Дучимінська створила серію літературних портретів відомих діячів культури та мистецтва Галичини: О. Новаківського, О. Маковея, І. Вільде, Н. Кобринської, О. Кобилянської, О. Кульчицької, С. Русової. Була знайома з Л. Гецем, П. Карманським, Б. Лепким, Д. Лукіяновичем, І. Огієнком, О. Олесем, В. Пачовським, В. Стефаником, В. Щуратом.
    Працювала в часопису «Жіноча доля». Поряд із Н. Кобринською та К. Малицькою брала участь у виданні «Жіночої бібліотеки». Була активним дописувачем до багатьох галицьких і деяких польських періодичних видань.
    У 1939-41 та 1944-49 роках працювала у Львові в Музеї етнографії та художнього промислу.
    О. Дучимінську не оминула доля багатьох представників української інтелігенції, яких більшовики вважали «буржуазними націоналістами», – в 1949 році вона була заарештована, а в травні 1951 року – засуджена до двадцяти п`яти років ув’язнення. Смерть Сталіна у 1953 році не принесла очікуваного визволення. Волю письменниця побачила лише наприкінці грудня 1958 року в сімдесятип`ятирічному віці.

    ***

    ЕМІНЕСКУ М.(поч.: вул. С. Боткіна, 1),

    БЕСАРАБІВСЬКА – 1956


      Михаїл Емінеску (1850, с. Іпотешті, тепер - Румунія - 1889) – видатний румунський та молдавський поет.
    Навчався в гімназії у Чернівцях, згодом – у Віденському та Берлінському університетах.
    Твори М. Емінеску пройняті ідеями патріотизму та визвольної боротьби. Найвизначнішим твором поета є лірико-філософська поема «Лучафер» (1885 р.). Окремі поезії перекладали В. Щурат, М. Рильський, В. Сосюра, Т. Масенко, Д. Павличко.
    В 1952 році було видано «Поезії» М. Емінеску українською мовою.

    ***

    ЄВСЬКОГО СОТНИКА. (поч.: вул. Сигнівка)
    СИГНІВКА БІЧ.***

     

    Василь Євський – один із перших українських військових льотчиків-винищувачів, сотник УГА.
    До Галицької армії Василь Євський прибув у складі 3-го Одеського авіадивізіону, який став першою українською авіаційною частиною (спершу – Літунський відділ Галицької армії, а з квітня 1919 року – полк). Сотник В. Євський входив до 1-ї сотні, дислокованої у Дулібах біля Стрия. У цій же сотні служив чотарем і брат студента Адама Коцка, загиблого в сутичці за Львівський університет.
    В. Євський брав активну участь у боях під час українсько-польського конфлікту. Він здобув дев’ять перемог у повітряних боях.
    Польська авіація, наприклад, негайно зникала при появі у повітрі українського літака. Про перевагу української авіації свідчить відношення втрат: у повітряних боях поляки втратили шістнадцять літаків, українці – тільки один.
    У Чортківському наступі сотник В. Євський, на своєму «Н’юпорі» отримав ще дві повітряні перемоги, збивши один «Фоккер» над Золочевом і ще один літак над Поморянами.
    Навесні 1920 року український уряд відрядив Василя Євського та поручника Вернгубера до Італії, щоб закупити там літаки для української армії. Під час випробування літаків вони вразили італійців виконанням фігур вищого пілотажу, таких як «штопор» і «мертва петля», у яких обидва були майстрами.
    Василеві Євському за його пілотування італійці подарували літак «Спад» з мотором «Іспано-Суїза», і він перелетів на ньому з Відня до Києва й назад. А зворотній переліт здійснив навіть без посадки.

    ***

    ЄРОШЕНКА В. (поч.: вул. Т. Шевченка, 116)
    ПЕЛЕХАТОГО - 1963, ПІЛІХОВСКА - 1892

     

      Василь Єрошенко (1889, с. Обухівка Білгородської обл., Росія - 1952) – український письменник, поет, фольклорист, музикант, людина незвичайної долі.
    У віці чотирьох років маленький Василько втратив від хвороби зір. У 1908 році закінчив Московську школу-інтернат для сліпих, у 1912 – Королівський коледж та Академію музики для сліпих у Лондоні. Працював у оркестрі для сліпих, одночасно вивчив мову міжнародного спілкування – есперанто.
    Перед початком Першої світової війни приїхав до Японії, досконало вивчив японську мову й перші свої літературні твори видав саме нею.
    Василь Єрошенко багато подорожував (Таїланд, Бірма, Індія, Китай), зустрічався з Рабіндранатом Тагором, два роки жив у Пекіні в засновника сучасної китайської літератури Лу Сіня. З 1922 року викладав у Шанхайському та Пекінському університетах – читав лекції про творчість О. Пушкіна, М. Лермонтова, Л. Толстого.
    Повсюди, де б не бував В. Єрошенко, він популяризував український фольклор, виконуючи на сольних концертах українські народні пісні.
    Після тривалої подорожі Європою, наприкінці 20-х років В. Єрошенко повернувся до Москви, де був заарештований і засланий за Полярне коло, а згодом - до Туркменії. Але навіть у засланні йому вдалося здійснити постановку опери М. Лисенка «Коза-дереза».
    Після Другої світової війни Василь Єрошенко повернувся до рідного села, де через кілька років помер від невиліковної хвороби.
    1993 року на Міжнародному Театральному Фестивалі «Березіль» у Харкові американська режисерка Вірляна Ткач представила експериментальне дійство про життя В. Єрошенка «Сліпий зір». Згодом ця вистава успішно пройшла на сценах Києва та Нью-Йорка.

     

    Комментировать

    осталось 1185 символов
    пользователи оставили 0 комментариев , вы можете свернуть их
    • Регистрация
    • Вход
    Ваш комментарий сохранен, но пока скрыт.
    Войдите или зарегистрируйтесь для того, чтобы Ваш комментарий стал видимым для всех.
    Код с картинки
    Я согласен
    Код с картинки
      Забыли пароль?
    ×

    Напоминание пароля

    Хотите зарегистрироваться?
    За сутки посетители оставили 910 записей в блогах и 8120 комментариев.
    Зарегистрировалось 70 новых макспаркеров. Теперь нас 5019757.